Вже
пройшов тиждень, а я тільки сідаю писати, втім, як завжди. Тиждень з моменту
моєї поїздки у Хмельницький. Я люблю дорогу, іноді думаю, що не відмовилася б
від «життя у дорозі». Поїздка у Хмельницький дала мені можливість їхати 10
годин, і хоча я помітно стомилася, все ж змогла отримати ласий шматок насолоди.
У дорозі я завжди роблю вигляд, що не спостерігаю за людьми, хоча і не завжди
спостерігаю. Однак, коли людина все ж помічає надмірну увагу до власної
персони, вона стає іншою, намагається бути ідеальною і вигаданою. Ось жінка,
яка цього не помічає, тихенько говорить до маленьких курчат, яких везе у
коробці «Чі-чі, зараз додому доїдете», промовляє це дуже мило, на моєму обличчі
з’являється посмішка, від жінки віє теплом. Наступна зупинка, і вона вдома, як
і обіцяла своїм вихованцям. У Шепетівці сідає сім’я, яка везе
студентку-першокурсницю на навчання у Київ, три сестри, одна з яких та сама
студентка, бабуся, дідусь, тато і мама. Бабуся одразу дістає окуляри і починає
читати газету «Лото», таку газету я зустрічаю вперше, поряд з нею сидить онука,
помітно нервує, дзвонить і запитує, чи її точно зустрінуть у Києві, розумію, що
це і є студентка. На іншу онуку, бабуся лається, щоб та розчесала волосся «бо
на голові решето». Ще кілька помітних і не надто помітних персонажів. Мою увагу
привертають міста, провінційні, брудні, чисті, міста Хмельницької області.
Нетішин приємно дивує, у місті багато супермаркетів, на ринку павільйон із
спортивними велосипедами. Просто у дворах між будинками, деякі з них, до речі,
мають 14 поверхів, ростуть сосни. Так звані, фільтри повітря, хоча, це мало
допомагає, міська влада, в свою чергу, компенсує АЕС дешевими цінами на
комунальні послуги. Далі Славута, про це місто можу сказати лише одне – жахливі
дороги, настільки жахливі, що я пригадала вислів «Все не людське, то
славуцьке». Автобус трусило так, що помітки, які я робила у блокноті виглядали,
як рецепт лікаря. Шепетівку об’їжджали стороною, тому нічого суттєвого я не
помітила, крім вищезгаданої сім’ї.
Наступне місто Староконстянтинів, це місто шокувало мене похоронною символікою
при в’їзді, у прямому сенсі, по обидві сторони дороги на парканах житлових
будинків розвішені вінки для продажу, що називається «Старкон вітає вас! Будемо
здивовані, якщо ви повернетеся!». У самому місті багато російських назв,
наприклад кафе «Уют»
і чому не «Затишок», або ж «Магазин и восточные сладости» і чому не «Магазин і східні
солодощі». Мене це дуже здивувало, бо у Рівненській області я такого не
зустрічала. Коли їдеш по місту, то на будівлях можна помітити символіку
«Свободи», яка перекреслена, а над нею красується «Серп і молот», така собі
радянщина сьогодення. Ще я помітила брутальну зупинку «Школа» і це не окраїні
міста, навіть у лісі. Староконстянтинів справді запам’ятався найбільш яскраво, своєю
брутальністю, русифікованістю і тим, що наш автобус зламався. Загалом, в усіх
провінційних містах Хмельницької області типові автовокзали, дороги, люди, у
Рівненській області таке ж, певно, це і є наш Захід. Місто Хмельницький – це
розмови, дев’ятий поверх, хлопчик з дредами і мої переживання, втім, словами це
не описати, не хочеться, надто сакральне.
23:14
19.08.2013
Немає коментарів:
Дописати коментар